«Один на один»: Джон, Йоко і сльози в Центральному парку

2 вересня на Венеціанському кінофестивалі в залі Giardino відбулася прем’єра документального фільму «Один на один: Джон і Йоко» режисера Кевіна Макдональда. Треба визнати: під час перегляду цієї стрічки я пережила справжні емоційні гойдалки.

 Стрічка розповідає історію Джона Леннона та Йоко Оно у той період, коли вони переїхали з Великої Британії до Нью-Йорка. У ті роки вони жили в невеликій квартирі у Ґрінвіч-Віллидж.

Фільм побудований як калейдоскоп з численних домашніх і телевізійних відео, телефонних розмов і запису єдиного повноформатного концерту Джона Леннона, який він дав після розпаду The Beatles.

Спочатку я майже заснула, слухаючи нескінченні записані телефонні розмови Джона та Йоко з різними людьми — від журналістів до політичних діячів. Я щосили намагалася побороти джетлег, але титри з розшифровками на чорному екрані цьому аж ніяк не сприяли.

Але далі сюжет розгортається навколо самого концерту «One to One». Виявилося, що ідея його організувати виникла у Джона і Йоко після перегляду телерепортажу про Вілловбрук — інституцію для дітей з інвалідністю в Нью-Йорку. Кадри з оголеними дітьми, що сиділи на підлозі в темних кімнатах, були настільки приголомшливими, що Джон і Йоко вирішили діяти.

Концерт став частиною більшого заходу, який включав зустріч із дітьми з Вілловбруку, котрі приїхали автобусами до Центрального парку. Сотні людей прийшли підтримати цих дітей — грали з ними, малювали, обідали разом.

Кадри з Центрального парку змінюються відео, де Джон співає Imagine. Я почала плакати майже одразу. І з кожним рядком мої сльози лилися все сильніше, поки я не почала ридати. А пісня завершилася кадром, на якому молода жінка, прощаючись з однією з цих дітей, не змогла стримати сліз. Це була я. І я була нею.

Ми були не самі. Як і Джон «був не єдиним» — саме в цей момент.

Лєна Бассе, Венеція, 2024