На набережній Круазетт, де блиск і емоції часто змішуються так тісно, що важко відрізнити щире від постановочного, іноді трапляються миті, коли крізь весь цей фестивальний глянець проривається щось справжнє. Саме таким став сьогоднішній вечір, 16 травня, коли відбулася прем’єра документального фільму «Bono: Stories of Surrender».
Це стрічка, яка менше нагадує концертний фільм і більше сповідь.
Дія відбувається на сцені італійського оперного театру, де Bono, фронтмен U2, фактично сам на сам із глядачем розповідає історію свого життя. Між розділами цієї розповіді він виконує пісні, які давно стали саундтреком для кількох поколінь, але тут вони звучать інакше. Наче коментують його власну долю. Ми звикли бачити Боно як рок-зірку, активіста, людину великого масштабу. Але цей фільм відкриває іншу сторону, а саме Боно-оповідача.
Його історія починається з народження, ускладненого серцевою вадою, через яку роками пізніше знадобилася операція в Нью-Йорку. Далі - рання трагедія: смерть матері, Айріс. Вона знепритомніла і померла під час похорону власного батька. Тоді Полу Г’юсону, майбутньому Боно, було лише десять.
Його батько, Боб, людина, зламана горем, після цього майже ніколи не говорив про дружину. У домі запанувала тиша. І, як згадує Боно, єдиний спосіб прорвати цю тишу був один: співати. Так у домі, де слова зникли, почав звучати голос. Попри сумніви, зокрема й у власній родині, цей голос з часом перетворився на той, який знає весь світ.
Сьогодні в Каннах Боно стояв перед публікою не як рок-легенда, а як людина, яка чесно й без пафосу розповідає свою історію. Після показу зал вибухнув довгою стоячою овацією. Емоційною і справжньою. Подякувавши всім, хто допоміг створити фільм, Боно сказав: “Я не людина, яка зробила себе сама”.
І саме тоді вечір раптом перестав бути просто камерним. Він став історичним. Боно звернув увагу на групу чоловіків у військовій формі, які сиділи в залі поруч із Шоном Пенн i сказав: «Тут сьогодні є люди, які справді заслуговують на нашу увагу. Цей фестиваль був створений із чіткою метою. У 1939 році війна зупинила Венеційський кінофестиваль, який був захоплений Муссоліні та тим маленьким чоловіком із вусами — і його другом Геббельсом.
У відповідь був створений Cannes Film Festival, як жест опору фашизму. Фестиваль офіційно почався лише у 1946 році, але цей дух, дух свободи, досі живе. Сьогодні Шон привіз із собою особливих гостей, людей із фронту в Україні. Вони називаються Cultural Force. Я просто хочу сказати: дякую. Ви зберігаєте нашу свободу.
Merci. Слава Україні!»
Аплодисменти, що пролунали після цих слів, були зовсім не формальними. Вони піднялися хвилею, гучною, майже фізичною. І вперше за довгий час у Каннах цей момент не здавався постановкою. Він здавався необхідним.
Так, фестиваль і далі вміє вражати блиском.
Але іноді, на щастя, він ще пам’ятає, як бути справжнім.
Лєна Бассе, Канни
