Канни — це фестиваль, де іноді найважливіші зустрічі з кіно трапляються тоді, коли ти вже майже не маєш сил. Саме так сталося зі мною ввечері 22 травня, коли о десятій вечора почався пізній прес-показ фільму «Воскресіння» китайського режисера Бі Ґаня.
Чесно кажучи, до початку сеансу я була дуже втомлена. Після кількох днів фестивального марафону думка провести ще кілька годин у темній залі здавалася майже героїзмом. Але я рада, що не здалася й не «злиняла» з цього показу. Бо саме цей фільм став для мене одним із найулюбленіших на всьому фестивалі.
Стрічка довга, криптична й загадкова. «Воскресіння» — не просто коштовний камінь. Це справжній скарб для кіноманів. Вона не намагається пояснювати себе. Вона радше схожа на сон, у який глядач поступово занурюється: повільно, терпляче, не знаючи, куди саме його ведуть.
Описати цей фільм дуже складно. Його легше відчути, ніж пояснити. Він побудований із кількох окремих частин, майже як розділи або нові перевтілення однієї й тієї ж душі головного героя. Кожен епізод переносить цього мандрівного героя в інший час, інше тіло і навіть інший жанр.
Спочатку, ми опиняємося у майбутньому, де людство відмовилося від снів заради довголіття. Тих, хто ще здатний бачити сни, переслідують. Один із таких мрійників отримує дивну, майже ніжну смерть - через кіно.
Далі фільм починає змінюватися, наче сон, що переходить з однієї сцени в іншу.
Той самий мрійник з’являється в середині ХХ століття під час війни, у світі, схожому на нуар, де є дзеркала, музика, катування й насильство. Потім він стає викрадачем мистецтва, який ховається у зруйнованому буддійському храмі, де почуття провини, ідеї переродження та ритуали створюють атмосферу майже міфічної трагедії. В іншій історії він - шахрай, що бере під опіку дівчинку-сироту. Навчаючи її своїх трюків, він сам того не помічаючи стає частиною її морального пробудження.
І нарешті, на межі нового тисячоліття, він постає молодим вуличним хуліганом, який закохується у співачку. Вона виявляється вампіркою, і ця історія завершується приреченим романом між світанком і кров’ю.
Кожна частина має свій ритм, свій стиль і навіть свій жанр: від наукової фантастики до воєнної драми, від притчі до кримінальної історії та любовної мелодрами.
Але всі ці історії тримає разом не сюжет, а відчуття: постійна присутність бажання, провини, ніжності й потреби мріяти навіть тоді, коли світ робить це небезпечним.
Наприкінці саме кіно стає останньою мовою, якою можна говорити з мертвими. Останні кадри розчиняються, як спогади, в яких уже не впевнений: чи вони взагалі були твоїми.
«Воскресіння» не пояснює себе. Воно просить лише одного: здатися, довіритися й відчути. І якщо погодитися на цю подорож, фільм залишається з тобою надовго після того, як екран темніє, а ніч над Каннами продовжується.
Лєна Бассе, Канни
