Отже, «Вбивці Квіткової Повні»: довгоочікуваний фільм-каяття.
Картина від легендарного Мартіна Скорсезе про трагічні події, що відбулися понад сто років тому в Оклахомі, та пов'язані з масовими вбивствами представників корінного племені Осейджів, є не тільки однією з найочікуваніших картин цього року, а й художнім втіленням каяття щодо корінного американського населення, яке давно назріло.
Серед більш ніж 60 фільмів, відібраних для показу на 76 міжнародному каннському кінофестивалі в травні цього року, квиток на прем'єру Мартіна Скорсезе «Вбивці Квіткової Повні» був, мабуть, найбажанішим. При тому годі й казати, що востаннє Мартін Скорсезе привозив свій фільм на Лазурне узбережжя ще у 1985 році. І, звісно, глядачів зовсім не збентежила тривалість фільму – 3 години 26 хвилин. Ба навіть, незважаючи на зливи, від охочих побачити картину, яка була призначена для показу «поза конкурсом», просто не було відбою. Та й з ким мав конкурувати фільм, знятий режисером, який давно вже визнаний численними фанатами «національним надбанням»? Леонардо Ді Капріо, якому довелося за більш ніж 30-річну акторську кар'єру працювати з різними кінематографістами світового рівня, назвав Мартіна Скорсезе «режисером, якому немає рівних».
Зі знаменитим кіноактором важко не погодитися, особливо, що стосується самого Ді Капріо, який успішно співпрацює з режисером уже багато років. Довіра, що склалася між 80-річним режисером і 48-річним актором, настільки велика, що Ді Капріо не тільки знімається в картинах Скорсезе, а й часто виступає в ролі продюсера. До цього всі п'ять спільно створених ними картин мали, як глядацький успіх, так і фінансовий.
Напевно, цей факт відіграв не останню роль при розробці бюджету екранізації науково-популярної книги «Вбивці Квіткової Повні». У ній журналіст Девід Гран розповів про розслідування серії вбивств корінних американців у 1910-1930-х роках. Бюджет аж у 200 мільйонів доларів знадобився кінематографістам для відтворення історичних реалій столітньої давності, за допомогою яких можна було б гідно розповісти про трагічні події тих років, які увійшли в історію як царство терору в окрузі Осейдж. Втім, ці події були настільки ж трагічними, наскільки ж були неймовірними й те, що відбувалось перед цим.
Судіть самі. Але для початку доведеться поринути в історію племені Осейджів.
Осейджі – реальне корінне американське плем'я, що сформувалося ще за 700 років до нашої ери в долинах річок Огайо і Міссісіпі. За легендою батьком осейджів було сонце, а мамою - місяць, і на берег вони вийшли з води. Тому самі вони називають себе «дітьми середньої води». Повний місяць-маму, вони називають квітковою тому, що в цей час спостерігається пишне цвітіння блакитних квітів, які символізують родючість, а це, у свою чергу, означало продовження життя та благополуччя.
У 17 столітті, в результаті військових конфліктів з ірокезами, осейджі переселилися на території теперішнього Канзасу. У 19 столітті один з місіонерів, який вперше зустрівся з представниками цього племені, описував їх як «найвродливіших індіанців, яких він коли-небудь бачив на Заході». Приблизно в цей же час американський уряд змусив це плем'я переселитися з Канзасу до Оклахома (так звані Індійські території). Хто ж знав, що вже на початку 20 століття на цих територіях виявлять величезні запаси нафти!
Оскільки до цього кожному члену племені видали близько 250 га землі, багато осейджі стали неймовірно багатими завдяки доходам від орендних платежів, отриманих від права власності. Настільки багатими, що їх називали найбагатшими людьми у світовій історії. Осейджі купували найдорожчі прикраси, хутра, машини. А водіями у них часто працювали білі американці, які нахлинули до округу Осейдж у пошуку легкої наживи. Індіанців часто спаювали, обманним шляхом виманюючи у них не лише готівку, а й документи про власність. Тому Конгрес ухвалив рішення про призначення білих «опікунів» для багатих та «нерозумних» осейджів. Чи треба говорити, що все це сприяло ще більшій корупції.
І якби ж то лише корупції. Вбивства представників племені осейдж стали настільки частими, що старійшини племені звернулися безпосередньо за допомогою до Вашингтона, пожертвувавши чималі гроші для щойно створеної організації під назвою «Бюро розслідувань», яку згодом назвуть Федеральним Бюро Розслідувань. Саме про ці події і розказано у книзі Девіда Грана.
Коли Мартін Скорсезе приступив до роботи над екранізацією цієї книги, то згідно з початковою задумкою Леонардо Ді Капріо мав зіграти молодого слідчого. Але чи то після того, як ще в 2011 році він вже грав самого Гувера, директора ФБР і йому було вже не так цікаво знову перевтілюватися в керівника середньої ланки. Чи тому, що його не задовольняла ще одна історія про «білих рятівників», він викликав на розмову Мартіна Скорсезе, поставивши йому просте запитання: «Де в цій історії серце? Про що вона?"
Та й сам Мартін Скорсезе до цього часу усвідомлював те, що глядачі вже давно попереду всієї історії: «Я розумів, що вони знають, що справа не в тому, хто це зробив, а в тому, хто цього не робив». Ось тоді і виникла ідея про те, щоб розповісти історію «Царства терору округу Осейдж» від імені представниці цього племені Моллі.
Моллі – молода красива жінка, якій не позичати почуття власної гідності. І воно навряд чи обґрунтоване її сімейним багатством. Почуття своєї гідності у ній закладено тієї самої природою, у божественність якої вона свято вірить. Це почуття чудово передала на екрані 37-річна Лілі Гледстоун, яка сама є представницею корінного американського племені. На прес-конференції після прем'єри на канському кінофестивалі, обговорюючи процес роботи над роллю, Лілі не погодилася з Лео, який говорив про його підхід до вивчення персонажа. Вона наголосила, що їй не потрібно було спеціально дослідити, хто така Моллі. «Мені просто треба було бути з нею поряд, бути поряд із людьми з племені, щоб вона сама знайшла і злилася зі мною».
Отже, поруч із Моллі виявляється Ернест, племінник багатого скотаря, Вільма Хейла. Повернувшись з першої світової війни, Ернест не приховує своєї любові до грошей, хоча зовсім не відрізняється розумом або володінням будь-якого ремесла. Багатий дядько назначає його водієм, паралельно вводячи його в курс свого плану про те, як присвоїти документи на власність землі, якою володіють мати Моллі та її три сестри. Леонардо Ді Капріо, який зіграв роль Ернеста, докладно поділився у тому, як намагався вивчити свого героя. Про те, як спеціально переглядав фільми за участю Монтгомері Кліфта, такі як “Спадкоємиця”, “Червона річка”, обговорюючи потім їх із Мартіном Скорсезе: “Марті здатний розкрити людяність навіть у найбільш збочених і найбільш зловісних персонажах, яких ви тільки можете собі уявити”.
Що ж, Леонардо Ді Капріо цілком вдалося створити на екрані людяний образ зловісного персонажа, який і кохає Моллі і, водночас, руйнує її сім'ю. Особливо вдалим вийшов дует Леонардо ді Капріо з Робертом Де Ніро, який зіграв роль чарівного дядька-лиходія. На прес-конференції Де Ніро зізнався, що зовсім не розуміє свого героя. Як актор, він постійно прагнув зрозуміти спосіб мислення Вільяма Хейла, який вимагає називати себе «Королем». «Мені зрозуміло його прагнення зачаровувати людей, приховуючи свої справжні наміри. Але ось коли він зраджує цих людей, я бачу в ньому лише почуття власної переваги над ними, і я не розумію, звідки воно походить».
Герой Де Ніро - справжній вовк в овечій шкурі. Не дарма, Ернест, читаючи книгу, що пояснює уявлення індіанців, звертає увагу на картинку, під якою написано запитання: «Скільки вовків ти бачиш тут?». У фільмі ж Скорсезе вовків більше, ніж достатньо. Неможливо не помітити, що на відміну від більшості представників корінних американців, статних, величних і благородних, білі люди, що з'являється на екрані, здебільшого потворні у своїй заздрості та пристрасті до наживи. І цим фільм Скорсезе відрізняється від багатьох інших фільмів, що розповідають драматичні історії корінного американського населення. «Той, що танцює з вовками» Кевіна Костнера, «Останній з Могікан» Майкла Манна, «Маленька Велика Людина» Артура Пенна, «Мрець» Джим Джармуша, та й «Той, хто вижив», усі герої цих чудових фільмів є білими людьми, які до того ж, найчастіше виступають у ролі рятівників.
Здається, вперше майстер такого високого класу, як Мартін Скорсезе, спробував розповісти історію, в якій насильство білих американців стосовно корінного населення представлене на екрані без будь-яких прикрас. Цілком очевидно, що для нього не може бути покаяння без повного визнання всіх гріхів. Недарма, в одній із фінальних сцен, коли герой Леонардо ді Капріо закінчує своє визнання словами: «Тепер моє сумління чисте і я прямо відчуваю полегшення», його дружина Моллі ставить йому питання, на яке він не наважується правдиво відповісти, тим самим позбавляючи своє визнання. будь-якого сенсу.
Залишається лише додати, що завдяки тому, що протягом майже трьох з половиною годин темп фільму змінюється кілька разів, і картина не сприймається такою довгою, як кілька попередніх робіт Скорсезе. Цьому сприяє і чудова музика, написана Роббі Робертсоном, канадським музикантом, який протягом багатьох років працював з Мартіном Скорсезе. На жаль, це була його остання робота – у серпні цього року він закінчив свій земний шлях. Фільм закінчується різнокольоровим «людським колесом», що нагадує нам про рух життя по колу, частинками якого ми і є.
P.s. Тут би й згадати попередження Великого Кобзаря, написане ним ще 1838 року: «Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями», яке цілком підійшло б і до янкі. До речі, цікаво, що є версія, згідно з якою слово «eankke» було введено в обіход індіанцями-черокі по відношенню до колоністів Нової Англії, що позначало їх, як боягузливих людей.
Відео-огляд фільму, про те, як відбувались зйомки та інші факти дивіться на YouTube DayNight TV UA:
Над матеріалом працювали:
Лєна Бассе, Денис Кушнарьов, Олесь Середицький
