Днями на Венецiйському кінофестивалі відбувся «День України». А ще, в залі Дарсена, пройшла прем’єра української стрічки Антонiо Лукiча «Люксембург, Люксембург», яка бере участь у програмі “Orizzonti”. Після показу режисер та актори, які виконали головні ролі близнюків Колі та Васі, що вирушають на пошуки батька до Люксембурга, відповідали на запитання глядачів. Продюсер, Володимир Яценко, на жаль, не зміг приїхати до Венеції через те, що знаходиться зараз на фронті, захищаючи рідну землю зі зброєю у руках.

Антонio Лукiч: «Насправді дуже добре бути режисером, тому що можна будь-яку життєву трагедію перенести на кіноекран. Я думаю, що кожен з нас одночасно любить своїх батьків, і ненавидить також, тому саме такий внутрішній діалог був і всередині мене. І тому він перенісся на близнюкiв пiзнiше у сценарії. Тому фільм і називається «Люксембург, Люксембург», така довга i складна назва. Якщо це були би просто брати, то фільм мабуть би називався «У пошуках поганого батька».

Відповідаючи на питання про те, як режисер знайшов цих реальних близнюків, які в реальному житті є майже зірками української музики, Антоніо сказав, що відповідь вже є у самому запитанні. «Це було нескладно. Вони до речи потрапили до українського списку найкращої «тридцятки» Форбс. І не тому, що вони дуже багаті, а тому що, вони дуже успішні волонтери та допомагають українській армії. Крім того, вони очевидно "маленькі люди", а фільм про "маленьку країну". Мені здалося це дуже символічним».

Аміль Насиров: «Як ми підійшли до ролі? У нас була довга розмова з Антоніо у ніч перед першим знімальним днем. Антоніо тоді нам зізнався, що це його власна історія. И тоді ми зрозуміли, що на нас лягає дуже велика відповідальність. Це ж його життя. Потрібно показати людям усі його переживання, які вин вклав в цей фільм».

Раміль Насиров: «Що хочеться додати, що нам дуже легко було працювати с Антоніо, коли ти на одній хвилі з режисером, ми з ним майже однолітки і нам було дуже легко спілкуватись, до речі, ми і поза камерою дружили і багато спілкувались. Багато спільного маємо. Ми любимо футбол. И ми навіть більш розмовляли про футбол, аніж про фільм. Тому нам було дуже легко працювати».

Антонио Лукич: «Хлопці, до речі, дуже добре брешуть, тому вони й так добре зіграли у фільмі!.. Але складно говорити про гумор, коли в України такі тяжкі часи. Втім, іноді достукатись до сердець людей легше через гумор. Це не означає, що це стосується війни. Адже це довоєнний фільм в якійсь мірі. Тема цього фільму, вона релевантна і сьогодні, а саме, це тема покоління відсутніх батьків.  Ми показали життя хлопців, які весь час намагаються знайти цього батька, якого нема. Це спроба знайти Творця. Буквально вчора, важлива для мене людина намагалась пояснити мені про що цей фільм. Мені здалось це дуже влучно. Він пояснив «Люксембург, Люксембург», як спробу України знайти свого «Батька» у Європі. А ці хлопці, як і Україна несуть в Європу хаос та космос. Одночасно. України потрібно мабуть на когось рівнятись. И наше обличчя, воно дуже щиро повернуто до Європи. Але, це не дуже просто зрозуміти, як бути Європі з нами та як бути нам з Європою також.

Щодо питання про комедію, хочу сказати, що мені теж колись здавалося, що це неможливо, особливо для мене. Але зараз я думаю, що комедії будуть. Мени здається, що кіно буде йти двома шляхами: буде кіно, яке буде відволікати вид важкої реальності, та буде серйозне кіно».

На питання про балканську нотку у фильмі, Антоніо Лукіч відповів, що його прізвище та ім’я кажуть самі за себе. А пісня, що звучить наприкінці фільму, це просто улюблена пісня його батька. Кустурицю зараз згадувати взагалі вважає не прийнятним.

На моє питання, як саме проходив кастинг близнюків, і чи було важко обрати, хто буде Колею, а хто Васею, Антоніо відповів:

"Ще з дитинства моїми найкращими друзями були саме близнюки. Мені здавалося, що я все про них знаю, як про таке явище. Вони були різні. Та у хлопців це й так все зрозуміло: хто з них поганий, а хто хороший!».  (сміються).

«Через таку сімейну історію ми намагалися, відшукати можливо щось більш важливе. Природу того, що ми звикли називати дивом та відшукати цього творця. Пробачте за пафос. Але справжний пафос цьго фильму заключається у тому, що дива видбувається не з тими, хто насправді їх заслуговує. Бог - він такий досить вибирковий, як на мене. Я починаю вже роз'яснювати фильм, а це поганий знак".

Аміль Насиров: «А я хочу додати, що не збиваю бабусь на вулицях. Не роз’їжджаю на машинах, не б'ю їх. Не ламаю нікому руки. Антоніо сказав, що я поганець, але це прикол!»

Лєна Бассе, Венеція, спеціально для DayNight TV