Production

Буча і Дібрівка: Перегони на Виживання

There is no translation available.

- Початок. Передмова -

Дві історії, два населених пункти, дві війни, два героя.

 Ця історія почалась доволі цікаво – із випадкової знахідки у відео-архіві. Там, шукаючи якісь кадри для чергового сюжету на ТБ, я випадково наштовхнувся і на фрагмент документального відео 1952 року, під час його перегляду мене вразив 82-річний український наїзник, який, навіть не дивлячись на свій вік, ще тренував коней та молодих студентів.

Також там повідомлялось, що цей чоловік перемагав на іподромах Лондона, Парижа і навіть Чикаго! Хоча можна було лише уявити, як це було довго та непросто - мандрувати в ті часи на такі далекі відстані з конями.

Абсолютно невідома мені постать українця, який завдяки своєму таланту так прославився за кордоном, настільки вразила і зацікавила, що це і стало відправною точкою нашого документального розслідування. Так ми дізналися не тільки про Михайла Стасенка, але й про його рідне село Дібрівку, та місцевий кінний завод, який пережив революції, голодомор, окупацію під час Другої світової війни, - про все це й захотілося розповісти в окремому документальному проекті.

Коли ж у 2022-му до України знову завітала війна, і всі дізналися про те, що відбувалося на окупованих територіях, особливо в Бучі під Києвом, у тому числі про вбивства не лише невинних людей, а навіть тварин, ми знайшли інформацію й про місцеву кінну-спортивну школу, яка намагалася вижити. Цю другу, сучасну історію, ми поєднали разом із першою історичною, щоб показати, що, на жаль, історія повторюється, але паростки добра і справедливості завжди повинні перемагати і проростати крізь це зло.

- Дібрівка та Буча -

Обидва населені пункти мають давню історію.

Селище Буча, яке до цього звалось Яблунька, виникло по суті навколо полустанку Буча під час будівництва Києво-Ковельської залізниці в 1898 році і доволі швидко розросталось. Практично і в тому ж часовому відрізку, а саме у 1888 році, у Дібрівці почали створювати кінний завод. 

Обидва розташовані у мальовничій місцині і біля рік. Дібрівка розташована на вододілі рік Сули і Псел з притокою Хоролом. А місто Буча лежить між невеликими річками Бучею та Рокачем.

В обох пунктах є кінні-спортивні об’єкти: кінний завод та іподром у Дібрівці, і кінно-спортивна школа у Бучі.

В обох ми дізнались про двох талановитих українців.

І нарешті обидва об’єкти пережили окупацію та зазнали втрат. В чомусь історії схожі, а в чомусь, звісно, різні, але для обох доля влаштувала справжні «Перегони на Виживання». Навіть при порівнянні знайшлось чимало схожого. Про період окупації Дібрівки німцями розповідає Копилова Тетяна – історик та екскурсовод Дібрівського кінного заводу.

Про період окупації Бучі розповідає Валерій Корінь – тренер та коневод КСК Буча.

- Історія. Дібрівка -

Втім, аби зануритись окремо в кожну історію, ми вирушаємо до Дібрівки. Цей населений пункт розташований десь за 12 км на північний захід від Миргорода. Якщо будете їхати за навігатором, потрібно бути уважним, адже в гугл-картах, якщо ввести «Дібрівка, Полтавська область» – може показати  Дібрівський Кінний Завод, хоча насправді це залізнична станція, яка знаходиться набагато далі від самого заводу і села.

Дорожній знак на в’їзді в село оформлений із зображенням коня і наїзника, так що одразу розумієш, куди прямуєш.

Також перед в’їздом у село стоїть млин-вітряк, ззовні трохи розібраний, але всередині, кажуть, ще збереглися механізми і жорна. Що ж, вітри історії і справді приносили сюди багато кого, а жорна часу перемололи тут багато чого.

Старовинний конезавод засновано, як ми вже й писали, у 1888 році. Тож і частина будівель, які зведені ще на рубежі 19-20 століття збереглася в селі.

Особливо важкими видалися 1917 – 1919, коли по території України наче праскою пройшлися більшовики, білогвардійці, а ще діяли загони Махна та різної отаманщини, і звісно, усім їм потрібні були хороші коні. Так що, тут можна розповідати навіть про кілька періодів окупацій, які витримав місцевий завод. І кожного разу, наче фенікс, відроджувався знову.

Біля самого заводу вас зустріне монумент, який символічно характеризує цю локацію. Кажуть, що прототипами скульптурної композиції послужили кобила Говоруха і її син Граніт, іподромний боєць і один з найбільших виробників племінних жеребців.

Хоча є версія, що скульптура присвячена кобилі Гільді, про яку збереглася доволі красива легенда. До другої світової війни вона була справжньою чемпіонкою і встигла виграти чимало забігів. А вже під час періоду окупації частину племінних коней німці відправили до себе, серед них була і Гільда. При подальших спробах її об’їздити вона начебто скинула німецьких наїзників, втекла з полону, але знову була схоплена переслідувачами. За її дикий норов, німці ніби викололи їй очі, але вона дожила до звільнення і коли табун привезли назад, то вона, як лідер, навіть без очей, а просто на нюх, довела всіх до заводу і зайшла у свою стайню. Втім, як кажуть місцеві, найбільша правда серед цього це те, що Гільда була чемпіонкою і дійсно видатною кобилою, яка опинилась в полоні, але в полоні нікого не скидала, очі втратила з інших причин, та й табун додому сама не вела, хоча вижила і повернулась у свій денник. 

Є тут і ще одна скульптура – це поховання – жеребця Лоу Гановера. Справа в тому, що в конярстві є традиція ховати видатних жеребців та кобил, або інколи ховають лише голову чи серце коня, який мав визначні здобутки за своє життя. Отже, тут і розташована могила Лоу Гановера, а це один із перших жеребців американської стандартбредної породи, які приїхали до Радянського Союзу після Першої світової війни. Лоу Гановера завезли зі США, і тут він залишив по собі найкраще потомство змішаної орловсько-американської породи.

Після прогулянки по території кінного заводу заходимо до музею, який знаходиться в адміністративній будівлі.

Тут зберігаються справжні місцеві реліквії: кубки та нагороди, що вигравались впродовж багатьох років.

Різні стяги та святкові попони.

Можна зазирнути в архівні книги з родословними.

І, звісно, раритетні фото, включаючи того самого легендарного наїзника Михайла Стасенка, з якого і почалася ця історія. Мало кому з наших країв довелося перемагати так далеко від дому. Варто лише уявити, що хлопець з Дібрівки завоював світовий приз у 1893 в Чикаго, перший європейський приз у 1910 в Парижі, золоту медаль у 1912 в Лондоні! І при всьому цьому, здобуваючи такі лаври і отримуючи запрошення, він завжди повертався у рідні пенати. І жив тут більшість часу і після першої світової війни, і після другої. Неймовірно!

Отже, які б лиха не траплялися, а саме Дібрівський кінний завод високо підняв престиж наших селекціонерів в очах закордонних любителів коней.

А успіхи на бігових доріжках місцевих заводських наїзників, не раз нагадували про Дібрівку, як про флагмана кінного спорту.

Під час гітлерівської окупації, не дивлячись на те, що більшість коней було вивезено до Німеччини або ще до цього евакуйовано, завод продовжував роботу. Персонал і наїзники навіть отримували зарплатню в марках, хоча, як казали місцеві на них мало що тут можна було купити. Комендантами назначили німців, які були відправлені в тил на лікування. Іноді навіть влаштовувалися перегони. Хоча, звісно, найкращих скакових коней було вивезено разом з деякими працівниками заводу до Німеччини. Завод зберігав мінімальну життєдіяльність аж до перемоги, а потім, коли з'ясувалось, що вивезені коні перебувають у британській або американській зоні впливу Берліну, провели переговори, і всі вони з персоналом повернулися додому.

Хоча й тут не обішлося без зради: більшість з тих коней вже не змогли дати потомство. 

Хай там як, але Дібрівка вистояла, завод функціонує, екскурсії діють, а щорічно в травні тут проводяться святкові біга і театралізовані вистави, під час яких коні демонструють всі свої здібності. На свято їдуть звідусіль тисячі гостей та туристів, за перегонами слідкують безліч фанатів. Усі бажаючі можуть повчитися верховій їзді або просто кататися верхи.

Аби дізнатись більше цікавих фактів ми завітали до справжньої довгожительки Дібрівки - Панасенко Мотрони Філоновни.

Вона народилась ще 1927-го, жила і працювала у рідному селі. У 60-х роках була бригадиром на місцевому кінному заводі. Коли ми записували з нею інтерв’ю вона згадала і місцеву легенду – Михайла Стасенка, якого бачила наживо, а також те, що відбувалось тут з людьми та конями в період окупації.

- Сучасність. Буча -

Окупація Бучі російськими військами – стала синонімом жахіття. Після відходу окупантів у вигляді так званого «жесту доброї волі», всі побачили наслідки їх злих намірів у місті.

 

Братські могили, підвали-катівні, розграбовані будинки, купа спаленої військової техніки, пошкоджені та зруйновані об’єкти інфраструктури – все це ледве описує той жах, яким була пронизана атмосфера міста. Кожна вулиця тут може розповісти свою історію.

Направляємось за місто, де у затишному куточку розташований кінно-спортивний клуб Буча.

Втім, навіть цей затишок тоді перетворився на справжнісіньке пекло.
Про це нагадує спалений поруч склад та логістичний центр.

А всі поля навкруги усіяні окопами та залишками того, що лишилось після російських окупантів.

На щастя будівлі самого кінного клубу критично не постраждали. Чого, звісно, не скажеш про самих коней. До війни тут, у денниках, могли утримуватися до 40 коней, і при цьому вони були забезпечені всім необхідним. Сучасна інфраструктура, наявність критого манежу та інші зручності сприяли тому, щоб сюди приїжджали не просто любителі верхової їзди, але й знані спортсмени та зірки. Чимало програм тут було і для дітей.

А почався весь той жах одразу 24-25 лютого, коли росіяни стали вже захоплювати аеропорт «Антонов» у Гостомелі, і звідти вже прилітали перші снаряди, які руйнували бучанські будинки.

Потім, по мірі просування окупантів, вони захопили й кінно-спортивний клуб, де влаштували собі базу та шпиталь для  поранених. 

На той момент майже весь персонал та власники поїхали звідси, самі ж окупанти не дуже переймалися тим, аби нагодувати коней або бодай налити їм води.  

Через деякий час росіяни виставили коней з клубу, як кажуть, навряд чи відпустили через докори сумління, а скоріше за все вигнали, аби коні самі не шуміли, бо через постійну канонаду поруч, як і будь-які тварини, вони просто не могли себе там вести спокійно. Когось з тих випущених тварин знайшли та прихистили місцеві, інші ж розбіглись хто куди. Врешті-решт, деякі коні померли через виснаження, а деяких коней було знайдено біля клубу вбитими. Серед них були і коні співачки Камалії.

А ось справжнім місцевим героєм по праву став Валерій Корінь, - тренер та коневод. Під час окупації він не тільки не полишав надії пройти до клубу, навіть ризикуючи власним життям, аби нагодувати коней, але й один з перших, хто почав шукати та збирати уцілілих тварин, яких рашисти вигнали просто на вулиці міста.

Свою спортивну вдачу, впертість та характер Валерій проявив ще у свої 14, коли він вже переміг на Чемпіонаті України з триборства, і виконав норматив кандидата у майстри спорту.

Після того він ще двічі перемагав та підтверджував своє звання чемпіона країни серед юнаків і юніорів. Як каже сам Валерій: як тільки побачив коней, то більше й не зміг жити без цих тварин.

Після звільнення клубу корми та інші необхідні речі передавали з Києва та навіть із закордону. Таким чином вдалось зберегти частину поголів’я, яка лишилась. Детальніше про те, що відбувалось в окупації біля самого клубу, Валерій розповів нам в цьому інтерв’ю:

Через героїв нашого проекту, їх свідчення, архівні данні, ми спробували показати картину подій окупації двох українських містечок та двох кінних об'єктів. Дві різні війни, дві різних долі, але одна людська чеснота і патріотизм, які рятували людей, коней і які виживали, як могли. Також наш проект, об’єднуючи історії з минулого та сьогодення, має на меті показати особливі відносини між людьми та тваринами у надзвичайно важкий час, і неймовірну відданість своїй справі, навіть попри ризики для життя. Це про те, як дружба між людьми і кіньми надихає, давні традиції відроджуються, а великі спортивні події обов'язково скоро повернуться!

Висловлюємо подяку за співпрацю керівництву Дібрівського кінного заводу та жителям Дібрівки: Копиловій Тетяні і Панасенко Мотроні Філоновні. Також велика подяка персоналу КСК Бучі, нам допомагали Валерій Корінь, Віктор Пономарьов, Андрій Толпига.

Над проектом працювали Денис Кушнарьов, Олесь Середицький.

Контакты

daynight.tv

Email: Адрес электронной почты защищен от спам-ботов. Для просмотра адреса в вашем браузере должен быть включен Javascript.

Подписаться

Hosting Ukraine

Поиск