Прем'єра фільму Маші Шилінські у Grand Théâtre Lumière — одна з тих, о яких довго не вдається забути
14 травня фестиваль продовжився для мене однією з тих прем'єр, які залишають по собі довгий післясмак. Дуже рада, що мені вдалося потрапити до Grand Théâtre Lumière на показ фільму «Звук падіння» 41-річної німецької режисерки Маші Шилінські.
На червону доріжку Маша піднімалася не одна, а в супроводі цілої «армії» жінок різного віку. Багато з них мали дуже довге волосся — таке саме, як і в самої режисерки. Це виглядало не просто як красивий жест для фотографів, а як продовження самої історії. Усі ці акторки грають представниць однієї німецької родини, яка живе в тому самому домі майже сто років — від часів Першої світової війни до наших днів.
Можливо, саме тому фільм вийшов таким масштабним і водночас таким довгим. Дві з половиною години екзистенційної драми, де події постійно стрибують у часі, а разом із ними змінюються й голоси оповідачок. Інколи за цим було непросто стежити. Бували моменти, коли ці голоси говорили навіть занадто прямо. Через це картина, на мій погляд, вийшла трохи нерівною: в одних епізодах залишалася інтрига й простір для тлумачення, а в інших — усе пояснювали майже в лоб. Але, зрештою, так само часто буває і в житті.
Втім, усе це було знято настільки красиво й щиро, що часом хотілося просто затамувати подих. Те, що справді вдалося молодій режисерці, — відтворити на екрані найінтимніші дитячі спогади, мрії та страхи: перші зіткнення зі смертю в родині, перше кохання, перше пробудження тіла й самоусвідомлення.
Якщо шукати кінематографічні паралелі, то для мене «Звук падіння» існує десь між тихою тілесністю «Верміліо» італійської режісерки Маури Дельперо та моторошною історичною тишею «Зони інтересу» брітанського режісера Джонатана Ґлейзера. І хоча картина загалом мені сподобалася, я все одно не до кінця зрозуміла, про що вона.
Мені здається, що насамперед — про прості відчуття, які супроводжують нас у житті й відрізняють від мертвих. Наприклад, про тепло. Тепло крові з пораненої ноги після пробіжки по свіжо скошеній траві. Тепло чоловічого тіла після любовного акту. Навіть тепло маленького камінця, покладеного на обличчя дівчини на піщаному березі річки після купання.
А ще - про біль. Навіть той, що стався дуже давно і, можливо, не з тобою, а з молодим хлопцем, який втратив ногу після того, як батьки навмисно зкинули його з горища, щоб не забрали на війну.
Режисерка знімала цей фільм майже п'ять років. І після сьогоднішнього показу мені вже дуже цікаво почути, що вона сама скаже про нього завтра на пресконференції.
Лєна Бассе, Канни
