Свій каннський вік пройшовши до половини.
Так, час плине дуже швидко, особливо коли дивишся по 3-5 фільмів на день. І хоча, фестивальне життя насичене подіями і абсолютно незрозуміло, як усі ці численні зустрічі та прес-конференції вміщуються у 24 годині, якимось чином все ж таки вдається втягнутися в цей божевільний ритм. Хоча чого гріха таїти, вижити вдається за рахунок еспресо та адреналіну. Адже тільки так можна пояснити, як після закінчення останнього сеансу о першій ночі, можна встати о 6:30 ранку для того, щоб встигнути замовити квитки на майбутні кіносеанси. І взагали, приїхати на Лазурне узбережжя і не подивитися фільми, відібрані для показу на одному з найпрестижніших кінофестивалів світу, - просто неможливо.
Отже, якщо починати з прем'єр, що найбільше запам'ятовуються, то, напевно, потрібно почати з фільму, який навряд чи мав колись шанс опинитися в конкурсі канського кінофестивалю. Йдеться про екшн Джозефа Косинські "Топ Ган: Меверік", прем'єра якого відбулася 18 травня, на другий день після відкриття фестивалю. А все тому, що у картині, яка є продовженням фільму 1986 року «Найкращий стрілець», головну роль відіграв Том Круз. І хоча сам Том Круз представляв на каннському фестивалі фільм зі своєю участю лише одного разу, американський актор вже встиг набути статусу кінозірки. Через 30 років після каннської прем'єри фільму «Далеко-далеко», день у день, Тому Крузу вручили Почесну Золоту Пальмову гілку, зарахувавши його, таким чином, до таких заслужених акторів, як Ален Делон, Жаль-Поль Бельмондо і Клінт Іствуд. Почесну подію відзначали «по-дорослому»: на честь американського актора, який виконував усі пілотні трюки свого героя, у небі над Лазурним узбережжям двічі пролетіла група з п'яти винищувачів, залишивши "хвости" у кольорах французького прапора. Причому пролетіли вони так низько і з таким гуркотом, що багато гостей фестивалю не на жарт перелякалися. Я сама стала свідком такої реакції моїх українських знайомих, із якими я в цей момент перебувала на терасі американського павільйону. І це ще один знак незримої присутності війни.
Якщо перераховувати цікаві прем'єри фільмів, які не увійшли до основного конкурсу фестивалю, слід згадати прем'єру фільм Джорджа Міллера «Три тисячі років туги», що відбулася 20 травня. Цей фільм, головні ролі в якому виконали Тільда Суінтон та Ідріс Ельба, безумовно був серед найочікуваніших на каннському фестивалі. Тим більше, що це зовсім не той фільм, який можна чекати від автора «Божевільного Макса». Ідея цієї майже казковової картини зародилася в австралійського режисера після знайомства із повістю сучасної англійської письменниці А. С. Байєт під назвою «Джин у пляшці зі скла «солов'їне око». Це історія про те, яку роль у нашому житті грає розповідь історій. Задовго до того, як наука змогла пояснити такі явища як грім, хвороби та походження життя, саме історії, що передаються з вуст у вуста, були провідниками мудрості. Головна героїня на ім'я Ателія, яка присвятила своє життя вивченню таких історій, випускає джина зі скляної пляшки, купленої на стамбульському базарі. Джин, у ролі якого знявся Ідріс Ельба, пропонує виконати три бажання жінки в обмін на вічну свободу. У відповідь Ателія зізнається, що вона не має жодних особливих бажань серед тих, що може виконати джин. Таким чином, вони починають розповідати один одному про свій досвід, ділитись власними історіями та історіями тих, кого вони зустріли на життєвому шляху.
Цікаво, що самі актори, відповідаючи на прес-конференції на питання про те, які бажання вони б попросили виконати джина, якби у них така можливість, і Тільда, і Ідріс сказали, що теж не можуть відповісти на це питання. Потрібно пам'ятати попередження джина про те, що даремно просити про нескінченну кількість бажань. До того ж, джин не може припинити всі страждання на Землі і не може зробити нікого безсмертним. І все ж таки, після деяких роздумів, Ідріс Ельба зізнався, що попросив би у джина електричну модель Феррарі. Тільда Суінтон була менш егоїстичною у своїх бажаннях і сказала, що було б добре попросити у джина безмежної мудрості для людства та решти живого світу. Наприкінці вона додала: «І ще — можливість виспатися».
З Тільдою важко не погодитись. Але в Каннах зовсім не до сну. Тим паче, що кожного дня на Лазурному узбережжі відбуваються й світові прем'єри українських фільмів. Цього року в рамках програми «Двотижневика режисерів», що проходить паралельно до каннського кінофестивалю, брав участь фільм «Памфір». Дебютував із цим фільм молодий український кінорежисер Дмитро Сухолиткий-Собчук.
У картині розповідається історія Леоніда (його роль виконав Олександр Яцентюк), якого за його нелюдську силу, передану йому від діда, назвали Памфіром. Фільм починається з того, що Памфір раптово приїжджає додому до західноукраїнського села, повертаючись із заробітків у Польщі. Гроші йому потрібні для будівництва будинку для сім'ї та навчання сина в університеті. Дружина Олена, у ролі якої знялася Соломія Кириллова та син Назар, у виконанні Станіслава Потяка, тяжко переживають розлуку з Памфіром. Наближається язичницький карнавал, і син Назар влаштовує підпал документів, що у сільській церкві для того, аби затримати від'їзд батька. Щоб приховати провину сина, Памфір обіцяє відшкодувати витрати на ремонт після пожежі та вирішує на якийсь час повернутися до злочинного промислу.
Самобутня картина мала величезний успіх: зал кінотеатру «Круазетт» був повністю заповнений глядачами, які влаштували після показу справжню овацію, що тривала понад 8 хвилин. Я особисто чула думки про те, що «Памфір» був сильніший за деякі фільми, відібрані для основного конкурсу канського фестивалю. Без сумніву, автори картини будуть відзначені членами журі, питання просто в тому, як саме. Наприклад, фільм може претендувати на приз "Золота кінокамера". Хочеться вірити в те, що ця прем'єра започаткує добру традицію для українських кіношників.
Фільм "R.M.N." румунського кінорежисера Крістіана Мунджіу можна було розглядати як продовження «Памфіру». Володар «Золотої Пальмової гілки» 2007 року за картину «4 місяці, 3 тижні та 2 дні», цього разу привіз на каннський фестиваль картину, в якій герой так само, як і Памфір, повертається до рідного румунського села із заробітків у Німеччині. Приводом для цього стала звістка про те, що його малолітній син, злякавшись чогось у лісі, перестає розмовляти. До того ж його турбує здоров'я похилого віку батька, у якого виявляється пухлина в голові. До проблем особистого характеру додаються ще й соціальні. Вступ Румунії до Європейського Союзу спричиняє як закриття вугільної шахти, так і залучення дешевої робочої сили з третіх країн. Далеко не всі жителі села готові до змін, а деякі навіть не проти фізичної розправи над вихідцями зі Шрі-Ланки. Позначення «R.M.N.» є ознакою явища «ядерного магнітного резонансу», що використовується в медицині для дослідження внутрішніх органів і процесів, у тому числі і для визначення ракових пухлин.
Ще більш емоційно важчим виявився фільм «Священний павук» Алі Абассі, іранського режисера, який постійно живе в Данії. Після того, як у 2018 році він отримав премію «Особливий Погляд» за фільм-фентазі «На межі світів» про життя сучасних лісових тролів, шанувальники його таланту з нетерпінням чекали на вихід на екран його нової картини. Цього разу Алі Абассі зняв драму, засновану на реальній історії серійного вбивці, який вважав за свій мусульманський обов'язок «очистити» місто від повій. Навіть після того, як його жертвами стали десять жінок, поліція не поспішає знайти та покарати вбивцю. Все змінюється, коли до міста приїжджає молода журналістка, схожа на Олену Костюченко та розпочинає самостійне розслідування.
Також хочеться відзначити ще одну картину скандинавського режисера, який звернувся до свого коріння. І це – «Хлопець із раю» шведського режисера Таріка Салеха про студента Аль-Азхар – найстарішого духовного мусульманського університету в Каїрі. Окрім того, що фільм дозволив зазирнути у святі святих мусульманського навчального закладу, у ньому розповідається захоплююча історія сина рибалки із глухого села, який отримало можливість навчатися у престижному столичному університеті. При цьому світські спокуси далеко не найстрашніші випробування з якими довелося зіткнутися скромному хлопцеві, що звик до повної покори в батьківському домі. Вважаю, що назва «Син рибалки» більше підійшла б фільму.
Натомість, найбільш незвичайним фільмом, показаним на цьогорічному фестивалі, на думку багатьох є фільм «Іа», знятий ветераном кінематографа, Єжи Сколимовським. На створення цієї сюрреалістичної картини про долю ослика на прізвисько «Іа», польського режисера надихнув фільм 1966 року Робера Брессона «Навмання, Бальтазаре». Глядачі протягом півтори години стежать за долею циркового віслюка, якого, на вимогу захисників прав тварин, розлучають із молодою артисткою, котра любила його всім серцем. З цього моменту починаються його поневіряння, під час яких він зустрічає зовсім різних людей. І всі вони ставляться до нього теж дуже по-різному: хтось виявляє більше доброти, хтось більший жорстокості. Втім, віслюк героїчно переносить всі випробування, як від людей, так і від тварин. Світ проявляється, як лакмусовий папірець. Операторська робота настільки незвична, що зачаровує з першого погляду. Музику для фільму написав Павло Мікетін, котрий свого часу працював ще з Анджеєм Вайдою.
Закінчити огляд хочеться на веселій ноті, розповівши про нову картину шведського режисера Рубена Естлунда "Трикутник печалі". Назвою послужив жартівливий термін, що застосовується в індустрії краси, для положення брів, що створюють на обличчі сумний образ. Фільм рочинається з розповіді про хлопця та дівчину, які працюють моделями. Для того, щоб з'ясувати свої стосунки, пара вирушає у подорож на розкішну яхту. Їх супроводжують найрізноманітніші попутники: від літньої пари, що сколотила свій стан на продажу гранат до російського олігарха, що збагатився продаючи натуральне добрива, або просто - гній. Поки гості яхти насолоджуються дорогими напоями та делікатесами, всі турботи про їхнє перебування бере на себе ціла армія обслуговуючого персоналу. Але всі їхні старання безсилі перед природною стихією у поєднанні з алкоголем. Остаточним акордом несподіваної катастрофи стає напад на яхту морських піратів. В результаті краху лише кілька людей рятуються на безлюдному острові і ось тут відбувається утворення абсолютно нових соціальних зв'язків. Естлунд, який отримав чотири роки тому «Золоту Пальмову гілку» за фільм «Квадрат», має всі шанси повторити свій успіх із чудовою сатирою на безліч найрізноманітніших проблем сучасного світу.
Лєна Бассе, Канн, 2022
